Франко-критик підкреслював, що Т. Шевченко не використав у цьому творі жодних прикрас, змалював образи майже прозаїчними словами. Але ці слова передають „найлегші асоціації ідей, так що наша уява пливе від одного образу до другого легко, мов би той птах, що граціозними закрутами без маху крил пливе в повітрі все нижче і нижче. В тій легкості і натуральності асоціювання ідей лежить увесь секрет поетичної природи сеї вірші” . Форма твору у найзагальнішому вигляді може бути визначена як художні засоби й прийоми втілення змісту, тобто теми та ідеї твору, а також способи його внутрішньої і зовнішньої організації. Образ творця твору, суб’єкта зображення (що вбирає в себе як суб’єктів, так і об’єкти розповіді, а також і всі інші образи твору) найдоречніше назвати образом автора. Розвиток дії — це увесь її перебіг, починаючи від зав’язки й закінчуючи кульмінацією твору.
Доведення соціологічного підходу до абсурду — у формі вульгарного соціологізму — завдало великої шкоди нашій літературі. Принципи, види, шляхи і прийоми аналізу. Зміст і форма перебувають у нерозривній, органічній єдності. Ми виділяємо їх та їхні складники лише умовно — для зручності аналізу такого складного об’єкта, яким є художній твір. Долати визначені недоліки можна лише за умови, коли читач (найперше вчитель і учень) перестануть наївно-реалістично ставитися до літератури і сприйматимуть її як мистецтво слова. Аналіз і є одним із шляхів адекватного, тобто найближчого до авторського задуму, прочитання твору. Виховна та художня цінність цього виду мистецтва обумовлена специфікою засобів втілення в ньому художнього образу, насамперед, мовних засобів виразності, адже мова літературного твору є найкращою, найвищою формою літературного мовлення.
Другою хибою у сприйманні твору читачами є підміна думок і переживань автора й персонажів власними. Ця хиба, як і перша, має об’єктивні причини. Зображене у творі „оживає” лише завдяки la taille de la célébrité уяві читача, поєднанню його досвіду з досвідом автора, зафіксованим у тексті. Тому в уяві різних читачів виникають неоднакові образи й картини, змальовані в тому самому творі.
Що таке Сюжет художнього твору
Які ж вимоги до змісту? Він має бути цікавим, повинен збагачувати знання про світ і людину, будити відповідні емоції. Герасим’юк Василь – Жовта нитка буде Жовта нитка буде. Жовта барва горбиться, як віск. Ти не щез – на полотні зійшов ти Проступаєш, як осінній ліс Крізь імлу досвітню.
- Художнього твору як цілісної структури відчувається читачами по-різному, але при цьому є один індикатор – […]…
- Отже, жанрово-стильові особливості поеми П.
- Треба пам’ятати, що ліричні вірші відзначаються особливістю художньої мови, розуміння якої вимагає добре розвиненої уяви, мислення образами, тонкого чуття, вразливості, загального розвитку.
- Рабле, „Дон Жуан” Д.
- Шекспіра, класицистів і та ін….
Ставлення автора до зображеного може бути однаковим. Але стосунки між персонажами, складність їх внутрішніх взаємозв’язків у романі і новелі — різні. Різною у них буде і глибина художнього пізнання. Неможливо зміст роману вмістити у форму новели. В окремих випадках сюжетна будова твору може ускладнюватися введенням до неї так званих вставних епізодів, що даються звичайно у формі розповіді одного з героїв твору про певні життєві події, які до зображуваної в самому творі дії не мають безпосереднього відношення. Не мотивуючи прямо розвиток дії, подібні епізоди мають своїм завданням проливати додаткове світло на окремі її сюжетні ланки, виступаючи в ролі таких аналогій зображуваній дії, що загострюють її конфліктну суть. Про зв’язок теми з фабулою свідчить роздум І.
Художня деталь в літературі
Кожен із них – – це змістовна форма. Не знаючи конкретного змісту твору, ми маємо уявлення про роман, трагедію, комедію, ідилію, епіграму. У 40—50-х роках XX століття у радянському літературознавстві побутувала теорія безконфліктності. В її основі був поділ суперечностей на антагоністичні і неантагоністичні. Радянські ідеологи твердили, що нібито в соціалістичному суспільстві антагоністичні конфлікти неможливі. Є тільки неантагоністичні конфлікти, народжені боротьбою передового і відсталого, свідомих громадян і таких, що не позбулися пережитків минулого.
Шиллер у статті “Про наївну і сентиментальну поезію” (1796 р.) засновником сентиментальної поезії назвав римського поета Горація, який звеличує у своєму Тібурі “спокійну розкіш”. Шиллер називає Горація постом “освіченої і зіпсутої епохи”. Шиллер писав, що сентиментальність виникла тоді, коли наївне життя з його моральною цілісністю і чистотою відходило в минуле або відтіснялося на периферію соціальних відносин. Для виникнення сентиментального світосприйняття необхідно було, щоб у суспільстві постало невдоволення його вадами і щоб його прогресивні сили знаходили задоволення у прагненні до морально чистого й цілісного життя, яке відходить у минуле. Італійський філософ Д. Віко у праці “Основи нової науки про загальну природу нації” писав, що героїзм характерний лише для початкового стану розвитку людства — “віку героїв”. На його думку, кожен народ проходить три стадії — теократичну, аристократичну і демократичну.
Драматичні події і ситуації можуть бути суспільно закономірними і випадковими, але лише перші є темами художніх творів. Гегель відзначав, що мистецтво цікавиться насамперед суспільно-історичною характерністю життя зображених індивідуальностей. Розглянувши процеси культурного становлення та розвитку Київської Русі, слід зазначити, що вони відбувалися під сприятливим впливом як внутрішніх, так і зовнішніх факторів і завершилися створенням високорозвинутої, багатогалузевої культури нашого народу. Могутньою основою формування і розвитку самобутньої давньоукраїнської культури був багатий культурний спадок українців. Уже в V—VII ст.
